четвер, 6 серпня 2020 р.

Ювілей книги

Серед  цьогорічних  книг-ювілярів  святкує свій невеличкий

 п’ятирічний ювілей книга

Галини Вдовиченко «36 і 6 котів».

     Саме стільки, не більше й не менше,  хвостатих пухнастиків оселилося одного дощового вечора в помешканні пані Крепової попри її бажання.  Та серце непоступливої господині до котів-безхатьків прихилила киця-сфінкс Баронеса. Ані пані Крепова, ані її племінник Стас навіть уявити собі не могли, чим обернеться вторгнення у їхнє маленьке помешкання 36 дорослих і 6 маленьких котів.

     Це надзвичайно добра  книжечка  допомагає  юному читачу побачити стан бездомної тваринки, її внутрішні переживання, доброту. В кожного своя доля. Це стосується не лише людей, а й котиків. Не варто робити поспішні висновки, варто зрозуміти і дивитись серцем а не очима.

     Захопливі історії котячих пригод продовжуються в книгах «36 і 6 котів-детективів» і «36 і 6 котів-компаньйонів».  

    Запрошуємо  познайомитись із  веселим  кототовариством!




пʼятниця, 31 липня 2020 р.

"Довго щирими сими словами до людей промовлятиму я..."


 

      Леся  Українка…  В  історії українського народу немає іншого імені, окрім, звичайно,Тараса Шевченка, яке б з такою безсумнівною силою прометеївської гідності, з такою майже нелюдською болісною чистотою сконцентрувало в собі всенародну думу про гордливо зневагу до всіляких кайданів і бойовий заклик до честі й непримиренності:
Я дивилась на малюнках
Не на гордих переможців,
Що, сперечника зваливши,
Промовляли люто: «Здайся!»

Погляд мій спускався нижче,
На того, хто розпростертий,
До землі прибитий списом,
Говорив: «Убий, не здамся!»
   … Кажуть, її бачили згорблену і самотню, сірим туманом закутану,в останній її приїзд до Києва в 1913 році. Вона налягала всім  своїм тілом худеньким на одну ногу, перевалювалась за рятівну палицю. Тільки дивовижно великі очі світили на все обличчя, бездонні Горе-очі світилися невимовним сумом, йшло цих Двоє Очей, несли вони вимучене тортурами хвороб стражденне тіло.
     1 серпня 1913 року в Сурамі, в оточенні рідних і друзів, Леся Українка померла. Поховали  поетесу в Києві на Байковому кладовищі.
О, не журися за тіло!
Ясним вогнем засвітилось воно,
Чистим, палючим,як добре вино,
Вільними іскрами в гору злетіло.

Легкий, пухкий попілець
Ляже, вернувшися, в рідну землицю,
Вкупі з водою там зростить вербицю, -
Стане початком тоді мій кінець.

Будуть приходити люди,
Вбогі і богаті, веселі і сумні,
Радощі й тугу нестимуть мені,
Їм промовляти душа моя буде.

Я обізвуся до них
Шелестом тихим вербової гілки,
Голосом ніжним тонкої сопілки,
Смутними росами з вітів моїх.

Я їм тоді проспіваю
Все, що колись ти для мене співав,
Ще як напровесні тут вигравав,
Мрії збираючи в гаю...
Грай же, коханий, благаю!

четвер, 30 липня 2020 р.

Зачарований природою



     Співець рідної природи, письменник-природознавець — так називають Олександра  Івановича Копиленкаякому 1 серпня  виповнюється  120 років  від  дня  народження.
     Народився  Олександр Іванович  Копиленко в  Костянтинограді  на  Полтавщині у родині  залізничника.  Дитинство  письменника  пройшло в  Краснограді,  де  він  закінчив  школу  та  учительську  семінарію. Полтавська  земля  наділила  його наснагою та творчим  горінням,  любов’ю до природи,  до людей,  до життя.  Перша  його  книжка  для юних  читачів  «Сенчини  пригоди»  вийшла  в 1928  році.  Відтоді  письменник  до  кінця  своїх днів  багато  і  натхненно  писав  для дітей,  виявляючи  у своїх творах  неабиякий  хист  педагога.
     «Причин  того, чому  я писав  для  дітей, - згадував  письменник, - чимало. Ще в дитинстві я багато читав  про цікаві пригоди,  про  нашу  природу.  А я любив її  ще  з дитинства.  Любив  бігати по  берегах річки Берестової, по яругах і перелісках ».
     Хто краще за Копиленка знав усі квіти і трави в полі чи лісі? Хто міг з ока визначити кожнісіньку комашку чи пташку? І тут же захоплююче розповісти про її життя.
    Захоплення письменника птахами, рослинами  і тваринами мали майже професійний характер, адже за освітою Олександр Іванович був біологом. Його ще в школі дражнили «зоологом».
      Любим Копиленко, син письменника, про батькове захоплення розповідає так: «Відколи пам`ятаю себе, в нашому домі завжди була якась живність. Іноді збирався одразу цілий зоопарк. Жили в нас чижі й щиглі, снігурі, дятли, дубоноси, синиці, малинівки, перепели, зяблики, ворони, папуги — здається усе птаство, яке тільки існувало в наших краях. Жили коти, їжаки, кролі, білки, вужі, жаби, черепахи, собаки…  І на кілька кварталів довкола нашого будинку всі діти знали, що покаліченого горобця, облізле кошеня, безхвостого білого пацюка — все, що безжалісно викидалось їхніми батьками, можна сміливо нести до дядька Сашка.»
      Копиленко любив  дітей. І діти завжди відповідали  йому  взаємністю. Можливо, саме  любов  до  природи  і  єднала письменника з дітьми. А в природу в  усіх її проявах  Копиленко  був  закоханий.  Всі свої спостереження Олександр Іванович  записував — так з`являлись його коротенькі, але дуже цікаві оповідання, які потім увійшли до збірок  його творів.