Леся Українка… В
історії українського народу немає іншого імені, окрім, звичайно,Тараса
Шевченка, яке б з такою безсумнівною силою прометеївської гідності, з такою
майже нелюдською болісною чистотою сконцентрувало в собі всенародну думу про гордливо
зневагу до всіляких кайданів і бойовий заклик до честі й непримиренності:
Я дивилась на
малюнках
Не на гордих
переможців,
Що, сперечника зваливши,
Промовляли люто: «Здайся!»
Погляд мій спускався нижче,
На того, хто розпростертий,
До землі прибитий списом,
Говорив: «Убий, не здамся!»
… Кажуть, її бачили згорблену і самотню, сірим туманом
закутану,в останній її приїзд до Києва в 1913 році. Вона налягала всім своїм тілом худеньким на одну ногу, перевалювалась за рятівну палицю. Тільки
дивовижно великі очі світили на все обличчя, бездонні Горе-очі світилися
невимовним сумом, йшло цих Двоє Очей, несли вони вимучене тортурами хвороб
стражденне тіло.
1 серпня 1913 року в Сурамі, в оточенні рідних і друзів, Леся
Українка померла. Поховали поетесу в Києві
на Байковому кладовищі.
О, не журися за тіло!
Ясним вогнем засвітилось воно,
Чистим, палючим,як добре вино,
Вільними іскрами в гору злетіло.
Легкий, пухкий попілець
Ляже, вернувшися, в рідну землицю,
Вкупі з водою там зростить вербицю, -
Стане початком тоді мій кінець.
Будуть приходити люди,
Вбогі і богаті, веселі і сумні,
Радощі й тугу нестимуть мені,
Їм промовляти душа моя буде.
Я обізвуся до них
Шелестом тихим вербової гілки,
Голосом ніжним тонкої сопілки,
Смутними росами з вітів моїх.
Я їм тоді проспіваю
Все, що колись ти для мене співав,
Ще як напровесні тут вигравав,
Мрії збираючи в гаю...
Грай же, коханий, благаю!