пʼятниця, 31 липня 2020 р.

"Довго щирими сими словами до людей промовлятиму я..."


 

      Леся  Українка…  В  історії українського народу немає іншого імені, окрім, звичайно,Тараса Шевченка, яке б з такою безсумнівною силою прометеївської гідності, з такою майже нелюдською болісною чистотою сконцентрувало в собі всенародну думу про гордливо зневагу до всіляких кайданів і бойовий заклик до честі й непримиренності:
Я дивилась на малюнках
Не на гордих переможців,
Що, сперечника зваливши,
Промовляли люто: «Здайся!»

Погляд мій спускався нижче,
На того, хто розпростертий,
До землі прибитий списом,
Говорив: «Убий, не здамся!»
   … Кажуть, її бачили згорблену і самотню, сірим туманом закутану,в останній її приїзд до Києва в 1913 році. Вона налягала всім  своїм тілом худеньким на одну ногу, перевалювалась за рятівну палицю. Тільки дивовижно великі очі світили на все обличчя, бездонні Горе-очі світилися невимовним сумом, йшло цих Двоє Очей, несли вони вимучене тортурами хвороб стражденне тіло.
     1 серпня 1913 року в Сурамі, в оточенні рідних і друзів, Леся Українка померла. Поховали  поетесу в Києві на Байковому кладовищі.
О, не журися за тіло!
Ясним вогнем засвітилось воно,
Чистим, палючим,як добре вино,
Вільними іскрами в гору злетіло.

Легкий, пухкий попілець
Ляже, вернувшися, в рідну землицю,
Вкупі з водою там зростить вербицю, -
Стане початком тоді мій кінець.

Будуть приходити люди,
Вбогі і богаті, веселі і сумні,
Радощі й тугу нестимуть мені,
Їм промовляти душа моя буде.

Я обізвуся до них
Шелестом тихим вербової гілки,
Голосом ніжним тонкої сопілки,
Смутними росами з вітів моїх.

Я їм тоді проспіваю
Все, що колись ти для мене співав,
Ще як напровесні тут вигравав,
Мрії збираючи в гаю...
Грай же, коханий, благаю!

четвер, 30 липня 2020 р.

Зачарований природою



     Співець рідної природи, письменник-природознавець — так називають Олександра  Івановича Копиленкаякому 1 серпня  виповнюється  120 років  від  дня  народження.
     Народився  Олександр Іванович  Копиленко в  Костянтинограді  на  Полтавщині у родині  залізничника.  Дитинство  письменника  пройшло в  Краснограді,  де  він  закінчив  школу  та  учительську  семінарію. Полтавська  земля  наділила  його наснагою та творчим  горінням,  любов’ю до природи,  до людей,  до життя.  Перша  його  книжка  для юних  читачів  «Сенчини  пригоди»  вийшла  в 1928  році.  Відтоді  письменник  до  кінця  своїх днів  багато  і  натхненно  писав  для дітей,  виявляючи  у своїх творах  неабиякий  хист  педагога.
     «Причин  того, чому  я писав  для  дітей, - згадував  письменник, - чимало. Ще в дитинстві я багато читав  про цікаві пригоди,  про  нашу  природу.  А я любив її  ще  з дитинства.  Любив  бігати по  берегах річки Берестової, по яругах і перелісках ».
     Хто краще за Копиленка знав усі квіти і трави в полі чи лісі? Хто міг з ока визначити кожнісіньку комашку чи пташку? І тут же захоплююче розповісти про її життя.
    Захоплення письменника птахами, рослинами  і тваринами мали майже професійний характер, адже за освітою Олександр Іванович був біологом. Його ще в школі дражнили «зоологом».
      Любим Копиленко, син письменника, про батькове захоплення розповідає так: «Відколи пам`ятаю себе, в нашому домі завжди була якась живність. Іноді збирався одразу цілий зоопарк. Жили в нас чижі й щиглі, снігурі, дятли, дубоноси, синиці, малинівки, перепели, зяблики, ворони, папуги — здається усе птаство, яке тільки існувало в наших краях. Жили коти, їжаки, кролі, білки, вужі, жаби, черепахи, собаки…  І на кілька кварталів довкола нашого будинку всі діти знали, що покаліченого горобця, облізле кошеня, безхвостого білого пацюка — все, що безжалісно викидалось їхніми батьками, можна сміливо нести до дядька Сашка.»
      Копиленко любив  дітей. І діти завжди відповідали  йому  взаємністю. Можливо, саме  любов  до  природи  і  єднала письменника з дітьми. А в природу в  усіх її проявах  Копиленко  був  закоханий.  Всі свої спостереження Олександр Іванович  записував — так з`являлись його коротенькі, але дуже цікаві оповідання, які потім увійшли до збірок  його творів.





понеділок, 27 липня 2020 р.

До 140-річчя від дня народження Володимира Винниченка


     Біографія  Володимира  Винниченка  надзвичайно цікава.  Він став  легендарним  іще  за  життя.  Ним  захоплювалися,  за  ним  ішли,  його зрікалися  і  ненавиділи. В  його долі  нерозривно  переплелись  художня  творчість  і  боротьба  за  визволення  українського  народу.
       Дитячі  літа  майбутнього  письменника  минали  на  півдні  України  серед  безкрайніх  степів. Народився  він в м. Єлисаветграді (нині Кропивницький)  28 липня 1880 року.
«…Я  ріс  у тих степах.  Вечорами  слухав, як співали  журавлі  біля  криниць  у  ярах,  а  удень  ширина  степів  навіювала  сум  безкрайності.  У  тих  степах  виробилась  моя  кров  і  душа  моя…
  Навколишній  світ  я  пізнавав  через  ігри.  Любив рухливі. Ризиковані  розваги:  перепливав  широкий  ставок,  відчайдушно  мчав  верхи  на  коні,  катався  на  крижині  під  час  льодоходу».
    Із  семи  років Володимир  Винниченко вчиться  у  сільській  школі й  одразу  стає  першим  учнем. Згодом вступає  до  Єлисаветградської  гімназії. У  ті часи навчатися  в гімназії  могли  лише  діти  багатіїв,  тому  він,  мужицький  син, уже з перших  днів  став об’єктом  глузувань.
«А  я навмисне  підкреслював  своє  селянське  походження  і  говорив  українською  мовою – батьки  так  учили».
    За  «мужицтво»  й  національну  гордість  Винниченка  виключають  з  гімназії.  Кількарічні  поневіряння  по  Україні  утвердили  бажання  письменника  здобути  освіту.  Уже  навчаючись  в  Київському  університеті,  поринає  в літературну  діяльність,   згодом  стає  політичним  діячем  -  у  1918 році  очолює  уряд  Української  республіки.
    Велика  творча  спадщина  Володимира  Винниченка  протягом  багатьох  десятиліть  була  майже  недоступною  українському  читачеві. А це  понад  сто  оповідань, п’єс, памфлетів, сценаріїв, філософських  праць, чотирнадцять романів.
     Життєвою  основою творів  письменника  для  дітей  були  особисті  спогади  про  батьків,  родичів,  сусідів.  Зокрема, в  оповіданні «Федько-халамидник»  Винниченко  віддав  чимало  власних  рис  характеру головному герою Федьку.
     Останні  25  років свого  життя  Володимир  Винниченко  прожив  у  французькому  містечку  Мужен,  де  відкрив  ще  один  свій  талант  -  талант  художника.  У  2001  році  Україна  вперше  ознайомилась  з  малярською  спадщиною  письменника  на  виставці  у  Національному  музеї  Тараса Шевченка.

 

понеділок, 20 липня 2020 р.

Увага! Конкурс!





       Про  положення  щодо  проведення  Конкурсу  звертайтесь до бібліотекарів Ковельської  РДБ,  або на сайт Національної  бібліотеки  України  для  дітей: http://chl.kiev.ua/Default.aspx?id=9233