"Довго щирими сими словами до людей промовлятиму я..."

 

      Леся  Українка…  В  історії українського народу немає іншого імені, окрім, звичайно,Тараса Шевченка, яке б з такою безсумнівною силою прометеївської гідності, з такою майже нелюдською болісною чистотою сконцентрувало в собі всенародну думу про гордливо зневагу до всіляких кайданів і бойовий заклик до честі й непримиренності:

Я дивилась на малюнках

Не на гордих переможців,

Що, сперечника зваливши,

Промовляли люто: «Здайся!»

Погляд мій спускався нижче,

На того, хто розпростертий,

До землі прибитий списом,

Говорив: «Убий, не здамся!»

   … Кажуть, її бачили згорблену і самотню, сірим туманом закутану,в останній її приїзд до Києва в 1913 році. Вона налягала всім  своїм тілом худеньким на одну ногу, перевалювалась за рятівну палицю. Тільки дивовижно великі очі світили на все обличчя, бездонні Горе-очі світилися невимовним сумом, йшло цих Двоє Очей, несли вони вимучене тортурами хвороб стражденне тіло.

     1 серпня 1913 року в Сурамі, в оточенні рідних і друзів, Леся Українка померла. Поховали  поетесу в Києві на Байковому кладовищі.

О, не журися за тіло!

Ясним вогнем засвітилось воно,

Чистим, палючим,як добре вино,

Вільними іскрами в гору злетіло.

Легкий, пухкий попілець

Ляже, вернувшися, в рідну землицю,

Вкупі з водою там зростить вербицю, -

Стане початком тоді мій кінець.

Будуть приходити люди,

Вбогі і богаті, веселі і сумні,

Радощі й тугу нестимуть мені,

Їм промовляти душа моя буде.

Я обізвуся до них

Шелестом тихим вербової гілки,

Голосом ніжним тонкої сопілки,

Смутними росами з вітів моїх.

Я їм тоді проспіваю

Все, що колись ти для мене співав,

Ще як напровесні тут вигравав,

Мрії збираючи в гаю...

Грай же, коханий, благаю!