пʼятниця, 31 липня 2020 р.

"Довго щирими сими словами до людей промовлятиму я..."


 

      Леся  Українка…  В  історії українського народу немає іншого імені, окрім, звичайно,Тараса Шевченка, яке б з такою безсумнівною силою прометеївської гідності, з такою майже нелюдською болісною чистотою сконцентрувало в собі всенародну думу про гордливо зневагу до всіляких кайданів і бойовий заклик до честі й непримиренності:
Я дивилась на малюнках
Не на гордих переможців,
Що, сперечника зваливши,
Промовляли люто: «Здайся!»

Погляд мій спускався нижче,
На того, хто розпростертий,
До землі прибитий списом,
Говорив: «Убий, не здамся!»
   … Кажуть, її бачили згорблену і самотню, сірим туманом закутану,в останній її приїзд до Києва в 1913 році. Вона налягала всім  своїм тілом худеньким на одну ногу, перевалювалась за рятівну палицю. Тільки дивовижно великі очі світили на все обличчя, бездонні Горе-очі світилися невимовним сумом, йшло цих Двоє Очей, несли вони вимучене тортурами хвороб стражденне тіло.
     1 серпня 1913 року в Сурамі, в оточенні рідних і друзів, Леся Українка померла. Поховали  поетесу в Києві на Байковому кладовищі.
О, не журися за тіло!
Ясним вогнем засвітилось воно,
Чистим, палючим,як добре вино,
Вільними іскрами в гору злетіло.

Легкий, пухкий попілець
Ляже, вернувшися, в рідну землицю,
Вкупі з водою там зростить вербицю, -
Стане початком тоді мій кінець.

Будуть приходити люди,
Вбогі і богаті, веселі і сумні,
Радощі й тугу нестимуть мені,
Їм промовляти душа моя буде.

Я обізвуся до них
Шелестом тихим вербової гілки,
Голосом ніжним тонкої сопілки,
Смутними росами з вітів моїх.

Я їм тоді проспіваю
Все, що колись ти для мене співав,
Ще як напровесні тут вигравав,
Мрії збираючи в гаю...
Грай же, коханий, благаю!

Немає коментарів:

Дописати коментар